Носальчук Микола Кузьмич


В бідняцькій родині Кузьми Носальчука, в селі Бронники, в 1923 році народився син , назвали його Миколою. Дитячі роки  пройшли в бідності. Дуже любив  Микола науку. : Спочатку опановував її ази самотужки , а потім школа , медичний заклад.

В селі знайшов своє кохання , свою майбутню дружну  Галину Трохимівну Хомич.

Одруженим закінчив Львівський медичний інститут. По збігу подій влаштувався на роботу в Клеваньську лікарню , де і пропрацював все своє трудове життя.

Мріяв про вільну Україну, про  просторі класи школи, про білі лікарняні палати , про культурний розвиток українців. І не один раз він виступав із своїми розповідями - мріями перед населенням , односельцями (1940 -1953рр). Збиралися вони на народні сходки на лісових галявинах, в ярах. Обговорювали як далі жити, як добитися незалежності України. Багато однодумців заслали до Сибіру .А його люди берегли.

Що мріялося –не збулося. Дня Незалежності він не дождався.

Всю душу і розум віддавав роботі і сім’ї. Операцію за операцією, день за днем. Нікому не відмовив. Бувало ,що біля хворого просиджував годинами, ночами. Спасав людину, а розумів що спасає українську націю, Україну. Це тисячі спасенних людських життів.

Щорічно проводив від однієї до двох тисяч операцій.

Професійна майстерність підняла на високі сходинки народної слави. Йому не присвоїли високе звання «заслужений хірург України», бо став «не благонадійним», бо не ділив людей на своїх чи чужих. Україна знала свого сина українця, Бронничанина . Не дожив Микола Кузьмич до дня , коли Україна стала незалежною державою, але Україна, Рівненщина пам’ятає своїх синів, а ми  пам’ятаємо свого земляка, односельця. Провести його в останню дорогу прибули сотні  людей. Похоронений Микола Кузьмич на  кладовищі селища Клевань-І ,де був власноруч збудований будиночок, де виросли і розлетілися по країні його дві доньки, де дожив з дружиною старості. Але до останнього подиху пам’ятав про своє рідне село , про свою родину, своїх дитячих і юнацьких друзів.